воскресенье, 11 мая 2014 г.

Святкуємо День книги та авторського права


Новомиргород серед найзеленіших міст України

        Відсутність великих промислових підприємств у місті створює хороші умови для відпочинку. За даними журналу «Місто. Поліс», Новомиргород займає 12-е місце серед найзеленіших міст України (60,5 км² зелених насаджень на одного мешканця).
      Ландшафтний заказник місцевого значення «Панські Гори» розташований на південно-східній околиці Новомиргорода, між містом та селом Костянтинівка. Він має загальну площу 8,1 га. Ділянка включає схил високого правого корінного берега Великої Висі та частину заплави і відзначається різноманітністю екологічних умов та рослинного покриву. Схили здалеку помітні своїм барвистим аспектом, адже на них переважають різноманітні рослини степового комплексу. Урочище досить бідне у фауністичному відношенні. «Панські Гори» розташовані неподалік від районного центру, а тому є перспективними для обладнання екологічного маршруту. На території заказника знаходиться джерело з питною водою, що містить іони срібла.
        На західних околицях міста знаходиться гідрологічний заказник загальнодержавного значення «Велика Вись». Він розташований у заводі річки, на ділянці між Новомиргородом і селом Лікареве та частиною заводі притоки Турія від місця її впадіння в річку до села Листопадове. Охоронні землі займають 568 га. Рослинний світ заказника різноманітний у флористичному відношенні. На його території, що являє собою своєрідний трикутник, переважає болотна рослинність; тут зберігся типовий для півдня лісостепової зони заплавний лучно-болотний комплекс. Наукову цікавість являють засолені луки заказника, де збереглись рідкісні для України види осоки.

суббота, 10 мая 2014 г.

Видатні постатті Новомиргородщини

Євген Петрович Оболенський.  Видатний діяч декабристського руху родився в 1796 року, в місті Новомиргороді, в родині князя високого офіцерського  чину Петра Михайловича Оболенського. В дитинстві його виховували гувернантки. Змалечку вивчав французьку , німецьку, англійську мови, історію, географію і займався математичними науками . Пізніше почав цікавитись « науками політичними»,самостійно вивчав стародавню і нову історію, політекономію і право.
         В 1814 році Оболенський, по бажанню його батька, поступив на службу в гвардійську артилерію юнкером, одночасно навчаючись на курсах спеціальних наук ( математики, фізики, геодезії) у Москві. Через  три роки в чині підпоручика був переведений в армію лейб - гвардії Фінляндського полку. Саме з цього часу, під впливом передової ідеології, у молодого князя починаються прогресивні, революційні ідеї.
         В 1818 році Оболенський був прийнятий в « Союз благоденства». Разом з М. М. Муравйовим, С.П. Трубецьким, І.І. Пущиним і М.М. Наришкіним. Оболенський приймає участь в створенні Північного товариства в Петербурзі і входить до складу керівництва Верховної Думи.
         Оболенський Є.П. - один із самих активних учасників повстання 14 грудня 1825 року.(«Головний винуватець заколоту 14 грудня» так атестував його Слідчий комітет). За декілька днів до 14 грудня його обрали начальником штаба повстання.
         12 грудня на своїй квартирі Оболенський збирає членів товариства (Московського, Ізмайлівського , Гренадерського гвардійських полків), і разом з присутнім на цих зборах Рилєєвим розробляє деталі початку дій 14 грудня.
         Оболенський один із перших явився на Сенатську площу, рішучий в своїх діях він поранив багнетом генерал - губернатора М. А. Милорадовича, який хотів умовити бунтівників зупинитися. За час до повстання Оболенський був обраний командуючим повстанським військом замість диктатора С.П. Трубецького. Тричі він хотів зібрати військову раду, але було вже запізно : на початку 5 годин вечора залпи картечі розстріляли повстанців..
         Довгий час після поразки повстання Оболенського тримали в Петропавловській фортеці, 10 липня 1826 року відбулася царська конференція, смертна кара була  замінена Оболенському на довічну каторгу. По маніфесту 22 серпня 1826 року термін був  скорочений до 20 років ув’язнення з послідуючим повічним поселенням у Сибірі.
         21 липня 1826 року в першій партії засуджений Оболенський в оковах був відправлений на каторгу. Іркутськ, Нерчинські копальні, Петропавлівський завод - це віхи « державного злочинця», вони зівпадають з життєвими дорогами інших декабристів. Після закінчення каторжних робіт на Петропавловському заводі (1839 рік) Оболенський вийшов на поселення. Останнім місцем поселення Оболенського було Ялуторовськ Тобольської губернії, де він прожив до амністії ( 1856 рік). Тут князь одружився на свої прислузі, від цього шлюбу у нього народилося три сини.
         Оболенський написав « Спогади про Рилєєва К.Ф».(6 квітня 1856 року), а через місяць 7 травня « Спогади про Рилєєва К.Ф.» ( 6 квітня 1856 року), а через місяць 7 травня « Спогади про 1827 -1828 ррр.», пізніше « Спогади про І.Д. Якушкіна».
         Повернувшись в європейську Росію, Оболенський поселився в Калузі. В 1858 році приймає участь в діяльності відкриття Калузького губернського комітету, який розробляв проект  визволення кріпаків. Оболенський після сибірського заслання не став «примиренним» з самодержавством, до кінця свого життя він зберіг колишні революційні переконання.
         Помер Євген Петрович Оболенський 1865 року в Калузі.

Кожум’яка Степан Демидович – інженер, фахівець з будівництва мостів.Народився в 1898 році в м. Новомиргороді і закінчив два вищі навчальні заклади, володів кількома іноземними мовами. Та понад усе любив свою рідну мову, свій український народ, Любив ходити в національному вбранні.
         До революції працював народним учителем, у 1926 році закінчив факультет соціального виховання, а в 1928 році - мовно - літературний факультет Одеського інституту народної освіти й захистив дипломну працю « Борис Грінченко».
         Часто у відвертих розмовах зі студентами проливав правдиве світло на події 1918 року в Україні, яких був очевидцем. За що і поплатився… Невдовзі був заарештований співробітниками ДПУ і засланий на три роки до Йошкар – Оли.
         Після повернення ( дискваліфікований як філолог і соціолог за «націоналістичні переконання») закінчив Харківський автошляховий інститут.
         У 1937 році знову заарештований за «антирадянську агітацію і пропаганду» й засланий у Самарлаг на 10 років.
         Працював там на будівництві авіазаводів, що пізніше постачали на фронт літаки « Іл – 14» та  « Іл – 15», працював на секретних об’єктах .
         В 1949 році знову  арешт за звичною статтею й заслання на вічне поселення до Красноярського краю. Після відбуття терміну працював вільнонайманим робітником. Лише на схилі літ зміг повернутися у рідний Новомиргород. Повернувшись до рідного краю у свої 56, за 19 років наступної плідної праці інженер Кожум’яка  встиг звести не один міст із залізобетону й прокласти багато кілометрів автошляхів.Свідченням цього є мости якими ми користуємося і дотепер.Один із них – це міст який з’єднує північну частину Новомиргорода з південною. Дотепер служать людям мости в   Панчевому, та Коробчине.
         Упродовж всього життя намагався брати якнайактивнішу участь у національно – громадському житті.
         Кожум’яка висловлював сподівання, що наша Україна із гніту і знущань скоро перетвориться в державу із справжньою українською національною культурою.
         Лише рік не дожив патріот до проголошення незалежності, яку прорік ще задовго..
         Реабілітований 9.07.1958 року Черкаським обласним судом. Помер в 1989 році.
В 2002 році С.Д. Кожум’яці присвоєно звання Почесного громадянина м. Новомиргорода.

Олександр Юрійович Жовна народився 15 лютого 1960 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. У 1982 закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині - Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова).
Автор книг «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя», «Її тіло пахло зимовими яблуками ». За розповідями Олександра Жовни «Партитура на могильному камені», «SH Second hand», «Експеримент» знято фільми. «Партитура на могильному камені» (1995), «Second hand» (обидва - режисер Ярослав Лупій), «Ніч світла» (режисер - Роман Балаян).
У 2008 році Олександр Жовна дебютував як режисер, він екранізував власну драму «Маленьке життя». Стрічка брала участь у кінофестивалях «Покров» і «Молодість».
Будучи помітною фігурою в сучасній культурі України, Жовна продовжує працювати педагогом-дефектологом Новомиргородського інтернату для розумово відсталих дітей, куди прийшов на роботу в 1982 році, свідомо відмовляється від переїзду до Києва. На питання, що його тримає на такий непростий роботі, - відповідає: «Я називаю своїх вихованців людьми з маленьким розумом і великим серцем. Скажімо так, мені цікавіше спілкуватися з розумово відсталими, щоб писати для розумово не відсталих ». Олександра Жовни називають «письменником потойбічного», оскільки за його власним визнанням йому «дійсно цікаві прикордонні стани, паралельний світ людей з нетрадиційною психікою, інтелектом, фізичним розвитком».
Письменник визнає, що сам мало розмовляє українською мовою , в основному - суржиком.
Його оповідання «Маленьке життя» входить до шкільної програми з української літератури.
         
 




Пам'ятки архітектури Новомиргородщини

Собор Святого Миколи. Зруйнований більшовиками в 1930-х роках. Початок будівництва собору було покладено 6 грудня 1752 року полковником Іваном Хорватом, архітектор невідомий. Був збудований по благословінню Київського митрополита Тимофія Щербацького. Собор був виконаний у стилі ампір, і в плані являв собою дев'ятидільну хрещату споруду, над якою підіймалась чотирикутна баня, закінчена дванадцятисегментним шатром, що був увінчений круглим глухим ліхтарем та позолоченою кулею. На другому ярусі дзвіниці висів великий дзвін, діаметром до 2,5 метра. В 1792році праворуч від головного входу до собору було поховано генерал-аншефа російської армії Петра Текелія. Після набуття Новомиргородом в 1794 році губернського та єпархіального значення, собор Святого Миколая став кафедральним. Сюди були переведені духовна семінарія та консисторія.


Іллінська церква (вул. Жовтнева, 85). Побудована в 1786 році на кошти купця Миколи Годжія з цегли у візантійському стилі. Тетраконхова в плані (має вигляд хреста, центрична), з восьмикутним трибуном та куполом, увінчаним главкою. Гладкі поверхні стін з двома рядами вікон розділені пласкими пілястрами, по карнизу їх оточує фриз з ліпними розетками. У силуеті церкви підкреслена ступінчаста композиція мас. За характером архітектури, пам'ятка являє собою перехідний етап від барокко до класицизму.

Миколаївська церква (вул. Садова, 85). Зведена в 1809 році генералом Висоцьким в стилі еклектики. Являє собою цегляну споруду, що в плані складається з трьох частин: центрального квадратного об'єму, прямокутного бабинця та напівкруглої абсиди. Центральний вхід до церкви оздоблений чотирма колонами, що стоять на високому цоколі. План та об'ємно-просторова структура церкви продовжують традиції української архітектури, а її зовнішній декор виконано в стилі еклектики.
Будинок магазину (вул. Леніна, 298/12). Побудований в останній третині XIX століття в стилі еклектики. Споруда цегляна, одноповерхова. Головний фасад відзначається великою кількістю декоративних деталей. Будівля є яскравим прикладом єврейського земського будування в Златополі, належить до цінної міської забудови. Нині за призначенням не використовується. В липні 2010 року трапився обвал стіни цього будинку, оскільки під будівлею, ймовірно, проходить один з ходів златопільських катакомб.

Златопільська гімназія (вул. Луначарського, 20). Будівництво велося з 1885 по 1891 рік на земельній ділянці, переданій у пожертву Лопухіними — власниками Златопільської садиби, на кошти Лазаря Бродського та Митрофана Цвіткова. Автором проекту вважається архітектор Архипов. Виконано у стилі еклектики з впливом ренесансної архітектури. Являє собою архітектурну цінність як один з прикладів естетичного вирішення споруд навчальних закладів кінця XIX століття.



Комплекс будівель міської лікарні (вул. Леніна, 89). Комплекс лікарні був побудований архітектором Яковом Паученком на кошти Ганни Дмитрян — дочки місцевого купця. Будівництво велося з 1910 по 1913 рік на території старої богодільні поруч із полковою церквою. Проект лікарні виконаний у псевдоруському стилі відділенням Департаменту у справах цивільного будівництва м. Одеси. Цегельний орнамент та металеві мережива, що прикрашають перекриття центральногоризаліту і ґанки, імітують різьблення по дереву давньоруських будівель. Поряд з основною будівлею лікарні знаходиться будинок головного лікаря (1912), приміщення електростанції та стайні (1911). Комплекс лікарні є чудовим зразком цивільної архітектури, що одержав розвиток на півдні Російської імперії з 70-х роківXIX століття.

Історичний екскурс у минуле мого рідного містечка

Новомииргород — місто в Україні, в південній частині Середньої Наддніпрянщини, адміністративний центрНовомиргородського району Кіровоградської області. Розташований на річці Велика Вись за 72 км від Кіровограда. Населення — 11 569 мешканців (за оцінкою, у 2013 році).
Перша згадка про місто датується 1740 роком. З 1725 року Новомиргород — адміністративний центр Нової Сербії. З 1923 року — районний центр Єлисаветградського округу, з 1959 — місто районного підпорядкування Кіровоградської області.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року місто Новомиргород внесено до списку історичних населених місць України. У 2010 році місто відначило свій 270-літній ювілей.


Новомиргород на мапі Нової Сербії
Новомиргород вперше згадується 1740 року як зимівник запорозьких козаків — хутір Тресяги (пол. Trzesawiska — болота, плавні). У ньому налічувалось близько 20-30 дворів.
Район зимівника заселяли вихідці з різних регіонів України. Переселенці з Миргорода Полтавської губернії заснували біля урочища Тресяги нове поселення — Новий Миргород. Першими будівничими в ньому були козаки Миргородського полку на чолі з полковником Василем Капністом.
1752 року Новий Миргород став адміністративним центром військово-поселенської території Нова Сербія, створеної за розпорядженням російського уряду. Її керівником і командиром військового корпусу був призначений сербськийполковник Іван Хорват. В 17521764 роках в Новомиргороді знаходився центр новосербського Гусарського полку — одного з двох полків Нової Сербії та відповідно його Перша рота. 6 грудня 1752 року Іван Хорват почав будівництво кам'яного собору Святого Миколая, що знаходився на території шанцю.
1759 року в районі Новомиргорода гайдамаки кілька разів нападали на володіння магнатів Любомирських. Об'єктами нападів часто ставали слободи та маєтки сербських офіцерів. 1773 року Новомиргород отримав статус міста і був виведений з шанців. 1784 року його перетворили на посад.
Станом на 1787 рік, у Новомиргороді існували три церкви та одна фабрика.
Територія Златополя почала заселятись ще з XVI століття. В 1686 році, після підписання Вічного миру між Росією та Польщею, місто увійшло до складу Речі Посполитої під назвою Гуляйпіль і в 1723 році стало власністю князів Любомирських. Про назву «Златопіль» існує легенда, що Катерина ІІ, проїжджаючи краєм і побачивши навколо Гуляйполя золоті пшеничні лани, дала йому назву «Злато поле» — Златопіль. У 1792 році, в результаті Другого поділу Польщі, містечко стає власністю князя Потьомкіна.


Новомиргород на мапі 7-го кавалерійського округу

1803 року Новомиргород увійшов до складу Херсонської губернії як повітове місто. Внаслідок його важливого торгового значення тут мешкали польський, венеціанський та австрійській консули. Пізніше Новомиргород отримав статус заштатного міста.
З лютого 1820 року Новомиргород підпорядкували відомству військових поселень. Серед жителів міста відбувалися заворушення, які були придушені військовими. З 1819 по 1834 роки Новомиргород був місцем дислокації 3-го уланського полку, яким командував полковник Гревс. В1834 році місто переведено у статус військового містечка Бобринецького повіту.
1836 року в місті розташувалось управління п'ятого-сьомого округів Новоросійського військового поселення, адміністрація сьомого округу та його першої волості. З цього часу місто почало перебудовуватись на військовий лад. Протягом багатьох років поселенці під наглядом офіцерів виконували сільськогосподарські роботи. Перебування у складі військових поселень гальмувало соціально-економічний розвиток міста, а промисловість повністю працювала на потреби військових.
Після скасування військових поселень 1859 року управління містом здійснювала міська дума. Новомиргород знову отримав статус заштатного міста, економічний розвиток помітно прискорився. Поряд з традиційним сільськогосподарським виробництвом розвивається переробне, поширюються водяні млини, винокурні, салотопні та цегельні підприємства. 1869 року було створено Міський громадський банк. Наприкінці 1890-х років у місті налічувалося три млини, два цегельних заводи, дві броварні, гуральня, свічна фабрика та майстерня по виробництву виїзних екіпажів.
Містом Златополем та навколишніми землями після затяжних судових процесів з графинею Браницькою та Енгельгардтами з 1801 по1825 роки володів генерал Висоцький. За часів його господарювання тут було збудовано православну церкву, греблю на річці Турія, кілька кам'яних крамниць, суконну фабрику, двоповерховий трактир та чоловічий приватний пансіон.
1833 року Златопіль та навколишні села стали власністю спадкоємців генерала — Петра та Адріана Лопухіних. Тут в 1836 році було відкрито жіночий пансіон. В 1846 році став до дії шкірзавод Ф. Леве. 1885 року Златопільське дворянське училище перетворене в класичну чоловічу гімназію.


Ганна Дмитрян. Фото 1905року.
В 1913 році на кошти Ганни Дмитрян, дочки грецького негоціанта Мартакі, в місті було зведено будівлю міської лікарні, що збереглась до нашого часу. В 1914 році в Новомиргороді було відкрито залізницю та залізничний вокзал.
У квітні 1917 року в Новомиргороді було сформовано Раду робітничих та солдатських депутатів. 25 березня 1918 року до міста вступили австро-німецькі війська та війська Центральної Ради. 29 квітня була офіційно проголошена влада Скоропадського. В листопаді цього ж року влада в Новомиргороді переходить до Директорії. 10 травня 1919 року до міста увійшли війська отамана Григор'єва, а вже в другій половині серпня його зайняли денікінці.
У січні 1920 року було встановлено більшовицьку владу, створено волосний революційний комітет, сформовано партійні осередки. Після запровадження політики НЕПу, в Новомиргороді існувало 29 промислових об'єктів та 35 торгових закладів, власниками яких були переважно євреї. В 1923 році Новомиргород став районним центром Єлисаветградського округу. Тут почали розвиватись провідні галузі місцевої промисловості. Зачепив мешканців міста Голодомор 1932 — 1933 років.

Члени Новомиргородської міської управи. 1910 рік.
1 серпня 1941 року почалась німецька окупація Новомиргорода та Златополя. Понад 1 тис. юнаків і дівчат вивезено на каторжні роботи до Німеччини, близько 5 тис. жителів страчено. На території Златополя знаходилось гетто, де в 1942–1943 роках було розстріляно або отруєно газом близько 1200 євреїв. Обидва міста було звільнено від німецької окупації в ході Корсунь-Шевченківської операції близько 10-ї години ранку 11 березня 1944 року.
Протягом 1944–1950 років промислові підприємства міста досягли довоєнного рівня. Райцентр було радіофіковано. В червні 1949 року завершено будівництво плодоконсервного заводу. В умовах «відлиги» економічна ситуація в місті поступово стабілізується. З 1957 року, після реорганізації органів управління промисловістю розпочинається прискорений розвиток промисловості та соціальної інфраструктури. Було розширено виробництво на плодокосервному заводі, заводі будівельних матеріалів та шкірзаводі, створено шляхово-експлуатаційну дільницю, побудовано два нових мости через Велику Вись, млин, хлібзавод, олійню. В 1957 році уторилося літературне об'єднання «Вись».
В 1959 році до Новомиргорода приєднано місто Златопіль (до 1787 року — Гуляйпіль), що раніше входив до складу Черкаської області, а також села Виноградівку та Катеринівку.
В 1967 році за ініціативи вчителів міста був створений районний історико-краєзнавчий музей. У грудні 1971 року починає діяти телевізійний ретранслятор. У цей час збудовано районний будинок культури та палац культури колгоспу імені Чкалова. Значно розширився зоотехнічний технікум. В 1979 році було відкрито шахту «Новомиргородська». Її поява зумовила інтенсивне будівництво багатоповерхових будинків, дитячих садків, гуртожитку. Населення міста до кінця 1990-х років стрімко зростає.
З 1992 року в місті починається глибока соціально-економічна криза, падає виробництво та життєвий рівень населення. Проте після господарського занепаду з 1999 року спостерігається стабілізація економіки, соціальної сфери й рівня життя в місті. На початку 2000-х завершується газифікація районного центру. 26 липня 2001 року постановою Кабінету Міністрів України місто було внесено до списку історичних населених місць України. У 2010 році Новомиргород відзначив 270-ту річницю від дати заснування.

Твір-розповідь "Весна у моєму місті"

          Морози. Вітер. Сніги. Відлига. Сонце. Тепло. Щебетання.

      Ось так і прийшла моя двадцята весна, улюблена пора року. За що я її люблю?!
Все дуже просто, у цей період народилися прекрасні, чудові, близькі та дорогі мені люди: мама - 22 березня, тітка - 9 травня, найраща подруга - 7 травня, але остання дата по-особливому важлива - це день моєї появи на світ.

     У моєму рідному містечку, Новомиргороді, весна нічим не відрізняється від інших міст. У цю пору року все пробуджується до нового  життя: з`являються перші щебетання перелітніх птахів, розцвітають абрикоси, вишні, яблуні, наповнюючи цим самим повітря солодким свіжим ароматом.

      Люди скидають із себе свої незграбні пуховики, шапки, чобітки. Дівчата перетворюються на тендітних  леді, а хлопці - на елегантних джентельменів, спортсменів.
Із приходом весни прокидається не тільки природа, але й внутрішній світ людини: хочеться дихати на повні груди, творити добрі справи, копирсатися в городі, займатися спортом, одним словом, хочеться ЖИТИ.

       У Єлисаветграді ця позитивна, яскрава пора відзначається особливою подією - висаджування найбільшої кількості тюльпанів в Україні. Цього року - мільйон квітів цього виду цвіл у міському парку!

      Весна у моєму місті, душі - це оновлення всього, що нас оточує і допомагає жити.

четверг, 8 мая 2014 г.

10 книг, які варто прочитати у житті!!!


 Біблія
Серед пам’яток світової культури особливе місце посідає Біблія, одна з найстаріших книг. Вона дає відповіді на питання, які завжди хвилювали людей, допомагає їм розв’язувати складні проблеми. Біблія не виникла відразу. Дослідники нараховують понад сорок творців Біблії, серед них – люди різного соціального становища, і саме створення цих книг відбувалося невипадково.





Маленький принц
Антуан де Сент-Екзюпері 
Глибока філософська і разом з тим, виключно легка в читанні, казка-притча розповідає про великі події в житті істоти з іншого виміру – хлопчика на ім’я Маленький Принц. Кожна з цих історій не тільки цікава сама по собі, а й зачіпає цілі пласти людського мислення, людської суті та моралі.


Майстер і Маргарита
Михайло Булгаков

Відомий роман легендарного російського письменника, що поєднує в собі такі жанри, як сатира, фарс, фантастика, містика та мелодрама. В романі чергуються дві сюжетні лінії, що розвиваються паралельно. Дія першої відбувається в Москві тридцятих років XX століття, друга є викладом подій Євангелія, а саме – тих його частин, що стосуються суду над Ісусом Христом і його страти. Крім цього, «московське» оповідання має декілька сюжетних ліній, що химерно переплітаються.


Сто років самотності
Габріель Гарсія-Маркес
Ця книга вважається шедевром Ґабріеля Ґарсія Маркеса, метафоричним описом історії Колумбії. Роман написаний в стилі “магічного реалізму”, тобто герої твору спокійно собі можуть говорити з мертвими пращурами, або піднятися одного дня з простирадлами і полетіти назавжди не зрозуміло куди. “Магічний реалізм” проявляється у дивовижному сплетінні побутового і міфологічного, казкового і рутинного, плотського і духовного.

Портрет Доріана Грея
Оскар Уайльд
У романі автор зачіпає важливі проблеми, пов’язані з культурними, соціальними та міжособистісними аспектами людських взаємовідносин. Зокрема, Оскар Уайльд через створені ним художні образи розкриває взаємозв’язок між мистецтвом і внутрішнім світом людини. Письменник намагається створити атмосферу прекрасного, відчуття краси через саму манеру висловлюватися. Він постійно вражає читача, вивертаючи сталі уявлення й поняття.

Над прірвою в житі
Джером Девід Селінджер
Повість також відома під назвою «Ловець у житі» після перевидання перекладу в 2010 році. Цей твір, над яким автор, як стверджують критики, працював під час війни, є центральним у прозі Селінджера. У повісті від імені 17-річного підлітка Голдена Колфілда у вельми відвертій формі розповідається про загострене сприйняття американської дійсності й неприйняття загальних і моралі сучасного суспільства.

Старий і море
Ернест Хемінгуей
В основі повісті розповідь про кубинського рибалку Сантьяго, його боротьбу з гігантською рибиною, що стала найбільшою здобиччю у його житті. У зовні реалістичний сюжет повісті вміщений багатий символічний підтекст, що надає зображуваному смислової двозначності. У підтексті порушуються засадничі філософські питання людського буття, виникають яскраві символи й самобутні асоціації.

Три товариші
Еріх Марія Ремарк
Роман допомагає усвідомити, що в світі є щось важливіше за гроші та кар’єру – дружба, яка може творити чудеса, змінюючи людей. Спогади про війну мучать Роберта Локампа, одного з головних героїв повісті, який втратив свою кохану. Але братерство, що утворилося під час війни, згуртувало трьох товаришів, готових на все заради дружби. Незважаючи на безліч смертей, червоною лінією в книзі проходить тема жаги до життя.


Алхімік
Пауло Коельо
Надзвичайно філософський роман. Це урок надії, співчуття, доброти та пошуку свого призвання. «Алхімік» розповідає про пошуки і зна¬ходження життєвої істини. «Алхімік» – назва символічна. Алхімія, як стверд¬жує письменник у повісті, не обмежується пошуком Філософського Каменя чи створенням Еліксиру Безсмертя.


Тигролови
Іван Багряний
Авантюрно-пригодницький роман, що не втрачає своєї актуальності й сьогодні. Динамічність сюжету, романтичність стилю, символіка, гуманістична ідея перемоги добра над злом – усе це вдало поєднується в романі. Сильний тип української людини — головний герой Івана Багряного.